А.З.Добровольський

А.З.Добровольський

Екскурсія у кімнаті-музеї 
Аркадія Захаровича Добровольського 
( Лікарняна палата) 

Аркадій Захарович. Прийшла твоя пора, подруго мого дитинства, черешне! Як мене вабили твої плоди! Скільки радісних спогадів пов’язано з тобою, красуне! 
Тоді мені, малому, здавалось, що весь світ прикрасили собою черешні, а життя таке солодке, як твої плоди. 
Правда, траплялись на тій черешневій алеї і гіркі ягоди, такі гіркі, що вже навіть тоді, коли черешні закінчувались, хлоп’яча ватага обходила їх далеко стороною, бо навіть здалека було чути гірко-терпкий запах полину. 
Чи думалось мені тоді, що моє життя буде таким же гірким, як оті ягоди мого дитинства. 
Навіть від одних спогадів і то стає важко. Та сьогодні чомусь по-особливому важко. Болить усе тіло, та найбільше – душа. Що це? Червнева спека? Чи пече так нестерпно пережите, що так несподівано насунулось на мене? Цілу ніч бився у тривожних снах, а насамкінець наснилась мені Клекоти на моя, мама і батько. 

(сільська хата, 30-ті роки.) 

Мама. Підріс, Захаре, наш хлопчик. Вже й школу закінчив. 7 класів. Що робити далі? Хай би і вчився, може , мав би легший шматок хліба. Та так важко стає на душі, як подумаю, що його не буде вдома. 

Батько. Невчасно він виріс. Тривожно у світі: хоч і скінчилась війна, та й досі стріляють. Село тривожиться: землю, кажуть, людей, худобу – усе зженуть у комуну. Не знаю, Ксеню, як на мене – хай іде до міста. Там завжди було краще. 

Мама. Мені дуже б хотілось, щоб він здобув освіту. У нього якась особлива душа, не сільська. З нього гарний був би учитель. 

Батько. Був би, але нам не по кишені така справа. Я, як агроном МТС, маю право за державний кошт направити його до професійно-індустріальної школи в м.. Бар. Хай іде. Майбутнє за технікою, а він хлопець тямущий – не пропаде. 

Мама. Аркадію, Аркадію! 

Аркадій. Ви мене кликали? 

Батько. Сідай, сину. Кликали ми тебе от з мамою на дорослу розмову. Ти закінчив нашу школу, а що далі? 

Аркадій. Звичайно, дуже хочеться навчатись, побачити світ, але це не мені вирішувати. 

Батько. Що ж, сину, життя – то не проста справа, особливо сьогодні. Землі ми не маємо, та й робити біля неї, то треба не лише руки мати, а й голову. Майбутнє – за технікою. Ти був у нашій МТС? 

Аркадій. Звичайно. Мені там дуже подобається. 

Батько. Коли подобається, то можна піти до Бару в індустріальну школу і набратись розуму. 

Аркадій. Тату, дякую. Мамо, я писатиму щодня. 

Аркадій Захарович. Минуло 2 роки успішного навчання, та у 1929 життя стало іще нестерпнішим, селян об’єднали у колгоспи, заробітки були настільки мізерні, що батьки стали неспроможні хоч би чимось зарадити, і я залишив навчання, подавшись у слюсарі на Юзефо-Миколаївський завод. Проте спокою не було. Хотілось навчатись – і на кінець я потрапив до Києва на ваговий завод ім.. Дзержинського. Тут все й почалось. Робітфак, почав писати вірші, які друкували у журналах "Молодий більшовик”, "Життя й революція”, "Глобус”. 
В 1930 році вступив до творчого об’єднання комсомольських письменників "Молодняк”, а в 1931 – став студентом літературно-лінгвістичного факультету Київського інституту народної освіти, провчився рік – і залишив через матеріальну скруту, завідував Будинком літераторів у Києві, а в 1934 році став членом Спілки письменників Радянського Союзу. Перейшов на роботу у Київську кіностудію художніх фільмів. Це була нова, досі незнана, але така цікава справа. Написав сценарій фільму "Богатая невеста”, "Трактористи”. Останній дуже сподобався Сталіну. З нетерпінням чекав прем’єри, водночас навчаючись у Всесоюзному державному інституті кінематографії. 
То були гарні роки. Такі перспективи відкривались! Стільки творчих задумів! 

(сцена арешту) 

Аркадій. (25 років) Ху, холодно як! Така хурделиця розігралась, а на душі – весна. Здається, що то не іній вкрив все навколо, а цвітуть клекотинські черешні і п’янять душу. Життя, ти прекрасне! Післязавтра – прем’єра фільму. До кінця місяця обіцяли видати збірку "Квітнуть жита” та оповідань "Подільські аргонавти”. 
Першу – обов’язково надішлю батькам, хай порадіють за мене. І як то їм там без мене? Щось і листів давненько не було. 

Автор. І не знав ще тоді Аркадій, що прямо серед білого дня, під рушницею, як ворог народу, буде виведений батько з власного будинку і просто зникне, ніби не був ніколи, десь у підвалах не то Вінницької, не то Брацлавської тюрми. Маму виженуть із власного будинку і через десятиріччя, тільки у 1962 році отримає вона дорогоцінну довідку з записом "...справу у відношенні Захара Добро вольського за відсутністю складу злочину провадження припинити. Добровольського Захар Іванович реабілітований посмертно.” 
А її, дружину, запросять до Вінниці для отримання його заробітної плати за три останніх місяці роботи в МТС. Але вона не поїде, не опоганить пам’яті свого чоловіка. 

Аркадій. Незабаром канікули. Зимові. Отримаю гроші – і гайну додому, у село. Привезу столичних гостинців. (стук в двері) О, накінець-то з'явився. Зараз я йому розповім, як сьогодні намагався придбати квиток на прем'єру, а там молодюсінька і дуже-дуже симпатична касирка : "Юначе, та ви що?! Квитки розібрали ще позавчора!” Ось так, друже! 

(До кімнати заходять молодший лейтенант управління держбезпеки Гольдфарб і сержант Лейбович) 

Гольдфарб. Добровольский? 

Аркадій. Так. 

Гольдфарб. Аркадий Захарыч? 

Аркадій. Так. А що сталось? 

Гольдфарб. Случилось. Доигрался, поэт, сценарист, доигрался! 

Лейбович. На премьеру приглашаем тебя, бунтовщик. 

Аркадій. Це якесь непорозуміння. 

Гольдфарб. Приступайте к обыску. 

Аркадій.. Але ж я тут не мешкаю, я тільки зайшов у гості. 

( риються, нічого не знаходять, в наручниках виводять Аркадія) 

Аркадій Захарович. Так нагло і несподівано скінчилось усе. Через довгих, мов сам вік, 2 місяці я стану перед Київським військовим трибуналом. 
(сцена суду) 

Прокурор. Підсудний Добровольський запам’ятайте такі речі: 
Про вас нам абсолютно все відомо. 
Ви знаходитесь в НКВД, або у "єжових рукавицях”. Ви знаєте, що це таке? Взнаєте! 
Ви тут згниєте, і це залежатиме від нас, якщо ми з вами не порозуміємось. 
Ми є милостиві навіть до ворогів, якщо вони розколюються щиросердно. 
З цієї тюрми нікому нема виходу. 
І нарешті: у нас рука не тремтить. Ви тут скажете усе. Не скажете стоя, то скажете лежачи. Не скажете при пам'яті, то скажете без пам'яті. А скажете! Тут ще не було таких, щоб ставши в позу героя, витримували до кінця. Ви тут не герой і навіть не людина, а всього лише дірка від бублика. Ви зрозуміли?! 

Голова суду. Підсудний Добровольський. Ви звинувачуєтесь у контрреволюційній націонал-терористичній діяльності з метою скинення радянської влади на Україні і терору проти керівників партії та уряду. Ви себе визнаєте винним? 

Аркадій. Не визнаю. 

Голова суду. А от Григорій Косинка... Ви його знаєте? 

Аркадій. Знаю. 

Голос з-за сцени. Суд відбувався 10 квітня 1937 року, а Григорій Косинка разом із іншими 28 українськими митцями був розстріляний ще 18 грудня 1934 року. 

Голова суду. Так от, Григорій Косинка твердить, що в будинку вашого спільного друга на Подолі ви збирались неодноразово не для того, щоб чай попити, а мета вашого зібрання була ворожа існуючому ладу. Що скажете? 

Аркадій. Те, що ми збирались на Подолі, правда. Ми дійсно не чай пили. Ми читали листи. 

Гарячим вітром прилетів од батька лист, 
Що чорну кригу град звалив 
Там серед нив, 
Що скрізь поламані лежать сухі поля, 
І села викотили жаль 
На давній шлях 
На тім шляху пили курять 
На цвинтарі – 
Вози, то з мертвими риплять, 
Як журавлі... 
І батько просить "як-небудь 
На пудів два...” 
Я ж тільки й можу, що від мук 
Тут закричать! 

Прокурор. Підсудний! Не забувайтесь! Ви в залі суду, а за такі, такі крамольні вірші, за такий наклеп на владу... Та як ви смієте?! Тільки до вищої міри! Розстрілять! 

Адвокат. Товариші блюстителі нашої пролетарської законності, підсудний, звичайно, заслуговує вищої міри, та я прошу, зверніть увагу на його молодість. Може, якось замінити? 

Прокурор. Тільки вища міра! Стріляти таких! Йому, бачте, уряд недовподоби! Та в 20-ті ми таких без суду і слідства, а тут – панькатися ще з цим ворогом світового пролетаріату! 

Голова суду. Товариші! Це діло державної ваги! Пролетарський суд – суд справедливий. Засідатель, зачитайте вирок. 

Засідатель. А що читать? І так ясно! Стрілять таких врагов народа, але наш суд милостивий – 10 років виправно-трудових таборів в північно-східних районах Радянського Союзу. Хай вчиться шанувати Совєцьку власть і дякує адвокату за "снисходительность” до його молодості. 

Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. 
Не з китайських казок і не з пагод Тібету — він знявся десь з громохкого центру країни «чудес», вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащі Сибіру... Через грізний, понурий Байкал... Через дикі кряжі Забайкалля... Через становий хребет — звивався над ним межи скель і шпилів. Високо в небі сіючи іскри й сморід, летів і летів у безмежній ночі. 
І розступалися скелі, маючи тінями. І розбігалися злякано сосни й смереки, кидаючись урозтіч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на галявині, спаралізований жахом, а далі зривався й, ламаючи ноги та обдираючи шкуру, гнав скільки духу у безвість. 
Шістдесят коробок-вагонів — шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогненноока голова — велетенський двоокий циклоп — надпотужний паротяг «Й. С.» (Йосиф Сталін). Ззаду — такий же надпотужний паротяг «Ф. Д.» (Фелікс Дзержинський). 
На тендері прожектора довгий вогненний хвіст. Біля кожного вагона — щетина багнетів. Наїжився ними дракон, мов їжак... Ні, мов дракон! І гнався зі скреготом. 
Шістдесят суглобів у дракона — то шістдесят рудих домовин, і в кожній з них повно проглинених жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґратовані діри: дивилися тоскно грона мерехтливих очей,— дивились крізь темряву десь на утрачений світ, десь туди, де лишилася країна, осяяна сонцем, де лишилася Вітчизна, озвучена сміхом дитинства і юності, рано одтятої, де лишилася мати... родина... дружина… 
І мчить він без зупинки, хряскотить залізними лапами, несе в собі приречених, безнадійних, змордованих,— хоче замчати їх у безвість, щоб не знав ніхто де і куди,— за тридев'ять земель, на край світу, мчить їх у небуття. І нема того Кожум'яки... І ніхто-ніхто їх не визволить і вже не врятує, і ніхто навіть нічого не знатиме й не почує про них. Ніч. Чорна, безмежна ніч. 
Іноді бахкає постріл... другий... То вартовому ввижа­ється зрада чи втеча, і він несамовито, пронизливо кри­чить і стріляє навмання у метушливі тіні смерек і стовпів. 
І хоч ніхто при такому скаженому леті не зміг би зіскочити живий, і хоч ніхто при такій охороні та при таких запорах не зміг би видертись геть, але... Вартовий мусить бути пильний, «бдітєльний». То-бо є його «дєло чєсті, дєло слави», то-бо його «дєло доблесті і геройства». 
Утікають кілометри — десятки... сотні... тисячі... Утікають назад ліси, і пустелі, і пасма гір, і безліч рік та тьмяних озер. Пролітають з грюкотом мости, семафори, тунелі, — все утікає назад. А дракон все летить і летить — у невідоме, вперед у чорну сибірську ніч, на край світу. 
Нагло земля обірвалась. Ешелон вилетів до синього моря і зі скреготом став. Ешелон дійшов до своєї мети. Важко дихаючи і відсапуючись на кінцевій станції Океанській, він став витрушувати з себе вантаж — викидати з черева те, що привіз, з усіх своїх шістдесяти суглобів. 
Дивно! Скільки могло вміститися люду в цих брудних, рудих коробках! І як вони витримали! Як вони не розпалися?! 
Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20—25 років лише, але всі вони гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і коци, і так напівголих, — викинених з вітчизни, з родини, з спільноти, погноблених, безправних, приречених… Так, приречених на загин, десь, гам, куди ще вони не дійшли. 
Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі і байдужі, виснажені, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани, кубанці, херсонці... — діти іншої, соняшної землі і іншого, соняшного моря. 

Аркадій Захарович. І я був серед них 25 – літній. 

Автор. А для країни, яка мало не щодня відправляла такі експреси – дракони у вічність, був прекрасний час, неповторний час! 

(Вірш Павла Тичини "Партія веде”) 

Автор. Про те "цей прекрасний, неповторний час” перервався страшним герцем, у якому зійшлися дві ідеології – фашистська і комуністична – і світ захлинувся у крові. 

Аркадій Захарович. А для нас, політичних в’язнів, ніщо не мінялось. Ті ж бараки, та ж виснажлива праця на приїсках і те ж тавро – ворог народу! 

Автор. Йшов п’ятий рік заслання. 1942 року серед політичних в’язнів розійшовся памфлет "Сталінський соціалізм в світлі істинного ленінізму”, автором якого був товариш Добровольського, уральський журналіст. Рукопис, звичайно, дійшов, куди треба. І друзі стали перед судом, і на цей раз вже – таки – вища міра, яку, на щастя, замінили ще на 10 років табірного життя! 
Пройшло ще 2 важких роки. Країна стікала кров’ю, а його знову судять в 1944-му. За що на цей раз? – за антирадянські твори. Аркадій Добровольський написав поезію "Мудрый кролик” -- і побачили " блюстителі соціалістіческой законності” в образі цього кролика вождя народу – і знову 10 років на цей раз так званого Берлагу, який від інших відрізняється особливою одежею з нашивками на спині тілогрійки, на шапці, на колінах ватних штанів з номером. І не стало Добровольського – тільки номер з/к № 3-32. 

Аркадій Захарович. Просто не повірив, коли раптом у 1953 звільнили! І я з малої зони вийшов у велику! Став засланим поселенцем. Без паспорта, з довідкою лишень і обов’язковою відміткою в ній у спец комендатурі двічі на місяць, без права залишати місце поселення ані на хвилину без особливого на те дозволу. 

Автор. Ніхто з подібних Аркадію Захаровичу і не міг сподіватись на те, що хоч колись, бодай мертвим, та вернеться до отчої хати. Не сподівався на це і Добровольський . Разом із дружиною, справжнім другом і порадником, таким же політичним в’язнем Оленою Євгенівною Орєховою, поєднав свою непросту долю, збудував у Ягідному (все та ж Магаданська область) власний будиночок, діждався сина. А друзі, як от Бажан, Пир’єв, все сподівались, що він-таки повернеться до Києва. Це було вже так реально, що навіть Аркадій Захарович в одному з листів до Шламова, відомого російського письменника, зізнається, що бажання повернутись на Україну нестерпно велике. 

Автор. Проте у червні 1957 року його заарештували знову. 

Аркадій Захарович. З усіх років мого життя найважчий – 1957. Я вже так сподівався на реабілітацію, а тут знову арешт, і знову суд, і знову ті ж самі рокові, 10 літ. 

Автор. Ті рокові, а вдома – дружина і трирічний Максим. І ні краплі розпачу, і ні крихти безнадії. Лише віра у чисте сумління чоловіка, справжнього чоловіка. 

Аркадій Захарович. Однак не судилось мені їх одбути сповна. Звільнили, і навіть повністю визнали мою невинність. 
І все як є – 
Дорога, явори – 
Усе моє, все зветься Україна. 
Така краса, висока і нетлінна, 
Що хоч спинись і з Богом говори! 

Автор. Гарне прийшло життя! Поновили урочисто в спілці! Знову робота, улюблена, довгоочікувана, на кіностудії імені Довженка разом із малознаною тоді Ліною Костенко над сценарієм фільму "Звірте свої годинники”, переклади з англійської, французької, польської. 

Аркадій Захарович. А біль ятрить душу. Не дають спокою соловейки, що втонули у соловецьких катівнях. Так хочеться, щоб світ дізнався про 19 –річного Костю Часова, про тисячі замордованих на Колимі, але про це треба мовчати. Ще не час. І болить серце, болить. 

Автор. А друзі, як от Ісаєв, пишуть і радять добиватись заслуженої пенсії. (Читання листа). І ось воно – пенсійне посвідчення і 41 крб.! 1крб. і 98 коп. за кожний з 22-х років поневірянь! О земле, ти справді велетнів духу родила! 
І лікарняна палата ставала все частіше і частіше супутницею його життя. Знову ті самі рокові, уже в його долі, 10 літ! Рівно стільки відвела йому доля вільного життя. 
Ось він, той ранок, той 10-й день червня 1969 року, і ця черешня, як символ Клекотини, яка таки прийшла до нього із запізнілим каяттям у день його 90-ліття. 
Аркадію Захаровичу, велика наша людино, односельчанине, совісте наша клекотинська, прости! І хай як спокута наша в пам’ять про тебе, вічно живого і невмирущого, буде ця кімната як визнання твоєї величі.