Пам'ять

Пам'ять

Здавалось, що холодно було квітам 
 І від роси вони намокли, 
 Зорю, що йшла по травах і кущах, 
 Обмацали німецькії біноклі. 
 До квіточки тягнулися квітки, 
 І прикордонник протягнув до неї руки, 
 А німці-каву допили, 
 Влізали в танки, закривали люки. 
 Така стояла тиша. 
 І все навколо спало, так здавалось, 
 Хто знав про те, що вже війна 
 В оселі сонні увірвалась. 
 Гроза – подумалось на мить, 
 А кров’ю вже спливає Брест. 
 Здавалось мить – і прошумить, 
 Та ні, Німеччина вже піднімає хрест. 
 Той ранок нам не відболить, 
 Не відійти йому в минуле. 
 Хіба німецька марка зможе відкупить, 
 Хоча б собою заступить. 
 Той ранок, коли країна вся здригнулась, 
 Коли і ненароджена ще навіть я 
 Почула, як тяжко плакала земля. 
 І як уже до вечора вона, розтерзана, 
 Поранена, сплюндрована, благала. 

 Пісня "Священная війна". 

 Рік – 1941. Бої і бої. Горить земля не від жари, горить від лютої напасті, а ворог розкладає нові снасті, сьогодні впав вже Могилів. Над Шаргородом – заграва. В неділю, за місяць без двох днів, вже й німець до нашої хати добрів. Вже й Вінниця схиляє голову в журбі, палає Київ у пекельному вогні, а як жовтневий день прийде, в Москві парад сам фюрер проведе. Однак цього не сталось. Бійці стояли насмерть. І вже 6 грудня наші війська перейшли у наступ. 

 Рік 1942 
 Холодна і люта зима. 
 Холодом наскрізь бійців пройма, 
 А в холодних, голодних квартирах, 
 Щастя – навіть картопля в мундирах. 
 Ворог дійшов до Ленінграда, 
 Зімкнув кільце і місто опинилося в блокаді. 
 Вона тривала 900 днів 
 Та місто жило, працювало. 
 Єдиним зв’язком зі світом була 
 Льодова дорога через Ладозьке озеро. 
 По цій дорозі завозили хліб, - 
 По 125 грам на добу. 

 Рік 1943 
 Все падає, горить. 
 Горе народне так нестерпно болить: 
 Та гряде у війні перелом – 
 Гнів народний, мов той бурелом, 

 За крик і кров дітей уже гряде розплата, 
 За спалені хати, за руїни міст, 
 За шибениць гаї гудуть у спину ката 
 Удари батарей. 

 5липня 1943 року розпочалась одна з найбільших битв Великої Вітчизняної війни. Тільки у бою біля села Грохорівка зустрілись 1200 танків. Бій завершився перемогою Червоної Армії. Зразки героїзму демонстрували бійці усіх родів військ. 
 Цей бій пам’ятний тим, що у ньому, після ампутації обох ніг, взяв участь і льотчик Олексій Маресьєв. 50 днів тривали бої на Курській дузі і завершились перемогою радянських військ. До повної Перемоги ще були довгі версти, всіяні кров’ю і втратами. Та ця битва стала переможним етапом у ході другої світової війни. 

 Рік 1944… в Клекотині його не забуто: 
 Гіркою ціною ту пам'ять здобуто. 
 Він – стежка гіркої розлуки! 
 Скільком ним роз’єднано руки 
 Рік 1944… 
 О, його не забути: 
 Невже нам вдалося усе повернути?! 

 Кордон! Ми знов повернулись сюди і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого. Але багато чому навчилися. Ми живі, змужніли й досвідчені. А чи живий ти, ворожий авіаторе, з залізний хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю, скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака? Чи думав тоді ти, що все так обернеться, що бійці нового, пораненого битвами 2-го Українського фронту в своїх зелених безсмертних гімнастерках знову з’являться на берегах цієї річки і перепливуть її? Доля! – сказав би ти. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна. 

 Рік 1945 – рік сліз і болю, 
 Рік останніх битв за щастя і долю. 
 Гірко було вмирати: 
 До перемоги – рукою подати! 

 Вона була за крок, Німеччина догоряла у вогні. Долю війни було вирішено, та ворог чинив шалений опір, за кожен дім, за кожну вулицю платив життям сотень бійців. 
 Однак уже 2 травня над рейхстагом замайоріло червоне знамено, підняте рядовим Егоровим та сержантом Кантарія, а в ніч з 8 на 9 травня, представниками німецького командування було підписано акт про беззастережну капітуляцію німецьких військ. 
 І вже вранці – світ торжествував. 

 Пісня "День Перемоги". 

 Та про неї, жадану перемогу, знали іще не скрізь. Ще спливала кров’ю Прага, червонів од гарячої крові угорський Дунай, попереду ще буде дорога до тмутуруканської Японії, та все ж останнє слово було сказано – той травень увійшов в історію, як травень тріумфу радянської армії, його пам’ятатимуть і Прага, і Відень, й Дунай, - яскравий, переможний, незабутній, радянський май. 
 Пісня "Віденський вальс". 
 Вони пережили все: і голод, і холод, і виснажливі бої, і походи, і короткі привали. Вони винесли з вогню Європу! Вона, здивована і зачудована, кидала до їхніх ніг квіти в Златій Празі і на голубім Дунаї, перед ними впав навколішки Берлін! 

 Та війна, незабутній той бій 
 Обізвався в селі гіркотою завій. 
 Не всім судилось у травень прийти: 
 Впали на долю розлуки гіркої стежки. 

 Мов вишневий цвіт, що обтрусили неждані морози, вертали воїни-односельчани у село один за одним—похоронками. 
 Ось вони – одна, дві, три. Жовті, короткі, старенькі. 

 Пісня "Похоронка" 

 І дивляться в наші душі 
 Невимовним смутком ті, 
 Хто лиш 20 прожив, 
 Ще й до жнив не дожив, 
 І не жав і не жив, 
 Люто ворога бив, 
 Зло долаючи й ніч, 
 Він упав у степах 
 Перемозі навстріч 
 Там, де тихий Дунай, 
 Де черемхи розмай. 

 Крізь кордони граніту дивляться на нас наші односельчани: Черній Петро, Штельмах Іван, Шевцов Василь. Трішечки старші від нас – 19-річні. Навічно. Їм., як і нам, хотілось жити, любити, плекати землю, ростити дітей. Війна ж перекреслила усі їхні мрії та сподівання—і стали вони білими лелеками. І з тих пір донині, вони щовесни прилітають до нас, аби хоч з висоти глянути на рідні гнізда. 
 Невимовною тугою сповнені очі Коморника Микити. Зростав сиротою: у 3 роки залишився без батька й матері. Тож сподівався, що хоч донечка не зазнає сирітства. Та де там. Минула куля у фінську, а в гарячці 40-х обірвала його життя. 
 Двох донечок: 6-річну Марійку та 2-річну Женечку залишив і Здирський Станіслав. Як вони виглядали батька з війни! Як сподівались, що принесе він Червону зірку, і вони гордо пройдуться з нею перед своїми однолітками. Та не судилось. Прийняла його у своє лоно земля чехословацька. 
 У 40 років довелося одягти шинель і Федору Михайловичу Поворознюку. Довгою була дорога війни. Власними ногами відміряв він її від Клекотини аж до Берліна. Здавалось ось-ось він-кінець, перемога. Вже в самому Берліні. То хіба не буде доля милостива? Невже саме тепер, за крок до миру, вона обірве його життя? Та невблаганна війна, жорстока! Що їй до твоїх мрій, солдате! 
 Під самим Берліном, 1 травня 1945 року, та клята фашистська куля знайде його і обірве усі мрії та сподівання. 
 Війна, будь вона тричі проклята, обірвала нитку роду Лівінських. Єдиний син, єдина надія залишився вартовим у Європі. Зістарілись у самотності і горі невимовному батьки, і зникло з землі клекотинської через ту кляту війну прізвище Лівінських. 
 А чи думав Симонишен Олекса, залишаючи Ганнусю з донечками та сином Василем, що не повернеться більше до рідної хати, що гарні тугі коси дружини – красуні так зараня вкриються сивиною, що лише в сни приходитиме до сина? 
 О, як хотілось Василькові, аби тато його взяв за руку і повів у кіно. Хай би нагримав, а чи потяг за вухо— він усе одно б його слухав. Не судилось. Лежить батько в чехословацькій землі. 
 Лише згодом, маючи власних уже дітей, поїде Ганчин Василь у ту далеку чужу землю, аби покласти жменьку рідної землі на батькову могилу. Може, так йому легше буде тримати чужинську землю? 
 А ось Дудник Микола. Дивиться на нас, живих і, наче, запитує: то хто ж у мене народився—син? донечка? Залишив дружину вагітну. Лише про нього, ще ненароджене своє дитятко, думав він у короткі хвилини перепочинку. Чекав: ось напише дружина: "Миколаєчку, ти батько". Та фашистська куля не дала дочекатися цього веселого свята: 13 грудня обірвалося його життя, а 26 — побачила світ донечка, Женя. 
 Зачаровано дивиться на своїх правнуків Алінку та Тетянку Пльонсаків молодий, вродливий 27-річний Волошин Михайло, і здається йому, що це його донечки – Марійка та Оленка безтурботно щебечуть про щось тільки їм зрозуміле, а він же залишив їх ну ж зовсім крихітними: Марійка – семилітка злякано ховалась за мамину спідницю, коли та, заламуючи руки у гіркому плачі, ще в червні 1941 р. похапцем збирала нехитрі речі до похідного мішка, а Оленка – та й зовсім безпомічна: їй тільки виповнилось 1 рік і 3 місяці – тулилась до таткових дужих рук і не розуміла, чому ж це так плаче батько, пригортаючи її до грудей? 
 Більше вони не зустрілися. Давно постаріла у вдовиних клопотах дружина, виросли діти, вже й онуки старші за діда, он Марійчин Михайло (дідове носить ім’я) шановною людиною став у селі – директор кар’єру. 
 У день 9 травня вся родина Волошиних, а нині Здорованів та Гурмачів, збирається, аби вшанувати світлу пам'ять зачинателя роду. Несе квіти на братську могилу, змахує непрохану сльозу, бо так і не знає , де місце останнього спочинку найдорожчого скарбу – чоловіка, батька, діда, прадіда. 
 А напередодні 9 травня став Волошин Михайло і прапрадідом – народився праправнук. 

 Війно, кари на тебе та суду: 
 Ту похоронку вік не забуду. 

 Скрик… Аж захитався білий світ. 
 І у безмір розлетівся на осколки. 
 Чорним круком розпростерто 
 Наді мною горе – похоронка. 

 Душу біль розтерзує на шмаття, 
 Сльози серце душать, наче обруч, 
 Гасне щастя пломінке багаття, 
 І печаль жалка, як привид, поруч. 

 І уста шепочуть: "Ти загинув". 
 А душа кричить, волає: "Ні! 
 Я чекатиму тебе, як журавлині 
 Повертатимуть із вирію ключі". 

 А самотність з-за плече сміється: 
 "Поламаєшя, неначе гілка, ти". 
 "Ні! Чекання мить не обірветься, 
 Скільки б літ не пролетіло, не стекло б води". 
 Хай дорога буде вся устлана терном 
 Й душу крають навпіл колючки. 
 Та засіють землю нашим зерном 
 І сини – дубочки, і тополеньки – дочки. 

 Скрик… аж захитався древній світ 
 І у безмір канув, як краплина, 
 Туги супутниця, неначе білий цвіт, 
 Мені коси сивина укрила. 
 І гатить у скроню, наче молот, 
 Похоронка… Похоронка… Похоронка… 

 Пісня " Похоронка " 

 Та ці жінки (список вдів), яких ми бачимо на цих світлинах, та ще ось читаємо їхні прізвища, так і не повірили похоронці. І хоч давним-давно вернувся останній солдат, виросли діти, вдови справили їм гучні весілля, на яких 
 Угинаються столи під хлібом – сіллю, 
 До нестями гучно в землю грещуть 
 Парубоцькі і дівочі каблуки, 
 Ніби тесля у окрузі перший 
 Забиває цвяхи в колодки. 
 Тільки, тільки! Дайте коло ширше! 
 Хай вдова станцює! Ех, діла! 
 І за стільки років, може, вперше 
 Чорну хустку з голови зняла. 

 І пішла. Ану , музики, вшкварте! 
 Щось негучно виграєте ви. 
 Валом валять всі надвір із хати: 
 Подивитись на танок вдови. 
 А вдова – на двадцять літ молодша – 
 Вихор той, і грація, і швидь. 
 І ніхто її таку хорошу. 
 Ще не бачив, як в цю світлу мить. 
 А вона ж завжди була такою, 
 Він загинув, та жила любов! 
 Все мовчала з думою гіркою, 
 А тепер ось—народилась знов, 
 Народилась в день весілля сина, 
 Він – бо зріс у батька весь лицем. 
 І батьківська в плечах в нього сила, 
 Мов би дужий, молодий Артем. 
 Тож дивіться, молоді, і завше 
 Пам’ятайте цей танок і сміх, 
 Бо за нього, за весілля ваше, 
 Батько в смертному бою поліг. 
 Був він сильний, ніжний і хоробрий 
 Був…і пісню ніс удалину… 
 Ви мені пробачте, люди добрі, 
 Мить така, а я вам про війну, 

 І хоч війна давно минула, а вони, вдови, чекають своїх коханих і мають щиру надію, що бодай хоч на тому, іншому світі, де немає ні болю, ні смутку, ні втрат, вони – таки стрінуться з ними-єдиними, коханими. 
 Не тільки дружини, а й діти не могли змиритись з тим, що загубились десь на дорогах війни їхні молоді і дужі батьки, і тому й досі сняться їм, 140 дітям війни, їхні батьки живими. 

 Ти знову снишся мені, тату, 
 Живим здоровим, 
 А в очах – журба… 
 Крізь сон будильник цокає затято – 
 Мені вже прокидатися пора. 
 А я не хочу виринати з ночі. 
 Ловлю примарну усмішку твою. 
 Не хочу прокидатися! 
 Не хочу, щоб ти вмирав, 
 Коли я устаю. 
 Туманно світить місячна доріжка 
 І тане за тобою в далині. 
 Живи, мій тату! 
 Я посплю ще трішки, 
 Затримаю тебе я у ві сні. 
 Нехай мене стрясають залпи грому – 
 Я ще посплю. Усім громам на зло. 
 Рука твоя прозора, невагома 
 Лягає на живе моє чоло. 
 І серце розривається від болю, 
 Мені вже не підняти голови. 
 Мій сон щасливий, тату: 
 Я – з тобою… 

 Я вранці не прокинусь… 
 Ти - живи! 

 Та батьку, та де ж ти? 
 Ми ж 30 віків тебе ждали 
 І чую здалека, 
 Як з берега вічності: “Сину, 
 Я сліпну”, 
 Невже це іде він до мене в обмотках, 
 Як маршальська лєнта, 
 Вінчає плече йому скатка. 
 Стою, посивілий, 
 А він мені— зірку з пілотки 
 О світе ж мій, світе, 
 А, я, уже старший од батька. 
 Так будьте ж ви прокляті 
 Нині і прісно, й навіки 
 Усі, хто посяг на святиню всесвітнього ритму, 
 Коли проти глузду. 
 Сини од батьків своїх старші. 
 Коли в божевіллі 
 За травнем зима, наче бритва. 

 На цих фотографіях ті, кого ми звемо ветеранами 
 Їм судилось усе пережити: 
 Стерпіти горе тих днів, 
 Повернутись в свій дім в році тім грозовім, 
 В 45, як ми врятували з пітьми 
 Всі народи, весь світ. 

 Життя невблаганне: вони постаріли, 
 Чуби їхні буйні уже посивіли, 
 І нелегко сьогодні їм: 
 Дошкуляють і старі рани 
 Та найбільше доймає: 
 Світ про них забуває. 
 А їм – аби затишно в хаті, 
 І хоч краплю малу – благодаті. 
 Ще би вчасно – і дров, і брикету, 
 Щоб їх пам’ятала держава, 
 Щоб вчасно до хати заходив поштар, 
 Щоб платилась та мізерна плата, 
 Життя за яку клали вони на алтар. 
 Війна не забулась, не відболіла. 
 Не стала в минулому сном. 

 Вона багато чого навчила нас, зробила мудрішими. І аби не повторилося лихо новітнє, щовесни та щоосені одягають наші юнаки – односельчани солдатські шинелі і вчаться берегти спокій нашої землі. І от сьогодні доля великого світу, наче дідова скатка, лягла на рамена 18 юнаків нашого села! 
 Гарно в нашій школі, сонячно світяться обличчя її вихованців, люблять свою школу ті, хто сьогодні за партою і ті, хто вже тільки, як гість, зможе переступити її поріг. 
 Ми живемо, вчимося, відпочиваємо та маємо пам’ятати: життя торжествує в новім поколінні, та болі минулі довіку нетлінні. 


 В цю землю назавше зложили. 

 Могила братська, яка стала совістю і честю клекотинців, дбайливо доглядається школярами. Тих, хто віддав життя за визволення, пам’ятають і свято бережуть місце їхнього останнього спочинку. Цим людям величним і скромним вклоняється низько Клекотина за те, що в бою відстояли трагічне і горде наймення її. 
 У цій кімнаті кожен стенд, а їх тут аж 25, має свою назву («Спитаймо себе у скорботнім мовчанні, чи ті ми, за кого вмирали вони, кого уявляли в хвилини останні…», «Передали ви внукам і нащадкам лиш імена й земну свою любов», «Здрастуй, сину, повернулись ми не всі», «Домрій за них: їх вбито на війні», «Війно, кари на тебе та суду, ту похоронку вік не забуду», «А жінка не вірила смерті») і висвітлює одну із граней трагедії і невимовного болю доль односельчан. 


 травень прийти: впали на долю розлуки гіркої стежки.

А десь по одинадцятій до школи сходяться ветерани, вдови, діти, чиїх батьків проковтнула ненажерлива війна, знімають шапки, стоять хвилину-дві перед списком загиблих. О 12 годині у коридорі стає дуже тихо: проходять зустрічі з ветеранами війни.

В цій трагічній ході брали участь донька, внучка з чоловіком та племінники Андрія Коваля, яких 
 вдалося відшукати 3 роки тому. Живуть-то у Білорусії, та все ж здолали сотні кілометрів, аби разом з нами розділити той незабутній біль втрат. 
 Родичів загиблого Андрія Коваля було знайдено завдяки зусиллям пошукової групи, яка діє при кімнаті «Пам'ять» під керівництвом Горбатюк З.В., Липової Т.Г. 
 Пошуківці пишуть листи до обласної та районних державних адміністрацій Черкаської області, до їх районних газет з проханням опублікувати імена тих синів Черкащини, які загинули, визволяючи села, що в Шаргородському районі – Слободу Мурафську, Клекотину, Заячівку, які об’єднані сьогодні в одне велике село – Клекоти на. 
 У школі, з ініціативи пошуківців пройшла загальношкільна акція, присвячена 60-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, по створенню рукописної книги «Війна в долі моєї родини». В цій книзі понад сімсот сторінок. 
 Кожен, хто навчався в школі з 19 березня 2004 (60років визволення села) по 9 травня 2005року, написав свою сторінку – гіркий і болісний спомин про долю своєї родини у ті незабутні сорокові.

Ця книга – це невимовний біль і смуток гіркий села, що корінням своїм сягнуло у сиву глибінь віків. 
 Визначною подією у житті школи є декада «Полум’яні літа України», яка традиційно, на протязі уже семи років, проходить з 18 по 28 жовтня. Вона присвячена визволенню України від німецько-фашистських загарбників. За честь вважає кожна дитина нести вахту Пам’яті біля «Хроніки подій» полум’яного 1944року, бо ж: 


 Нема на Вкраїні ні дому, ні хати, 
 Де б не глянув на нас зі стіни 
 Молодими очима солдата 
 Незабутній подвиг війни.

У 2006 році відзначення річниці визволення України було особливим, адже у школу завітали ветерани Великої Вітчизняної війни з усієї України. 
 Як тільки прийшла звістка, що у школі побувають почесні гості, весь педагогічний та учнівський колектив під керівництвом Томчук С.С. зайнялись підготовкою до зустрічі. Багато трепетних і незабутніх хвилин пережила школа готуючись до цієї вікопомної події! 
 Збираючись зустріти гостей, діти та вчителі вирішили відтворити картини подій, які пережили ветерани. 

 Тож на шкільному подвір’ї розгорнулась і сцена проводів

(учні 11-х класів, класні керівники Васильченко О.Д., Шкварук А.В.

І польовий шпиталь 

 (учні 9-х класів, класні керівники Максимишена Т.М., Зарувний М.С., Прадід Т.М.), 

 І відпочинок після бою у партизанському загоні

(учні 5-х класів, класні керівники Котенко М.Г., Хмельовська З.П., Сеник Н.В.) 

 І солдатський привал

(учні 8 класів, класні керівники Килівник Н. Г., Рошак Н.В., 
 Недзельська Н.М.) 

 І полонені за колючим дротом

(учні 6-х класів, класні керівники Заграй Е.Е., Немировська О.А., Левицька О.О.) 

 І групка дітей, чиє дитинство обпалила гірким полином війна, зі своєю найзаповітнішою мрією

(учні 7-х класів, класні керівники Човган О.М., Ляшенко О.Ю., Шмигель Т.В.) 

 І сповнена болю, спаплюжена, розтерзана, але нескорена Україна

(учениця 10-А класу Лапка Оксана, класні керівники Липова Т.Г., Дмитрук Л.В.), 

 А на сходах школи – хор хлопчиків і «Зразковий художній колектив» - духовий оркестр (керівник Євдокимов Олександр Михайлович)

І над притихлим залитим по-літньому теплим сонцем селом злетіли у чисте блакитне небо мелодії у виконанні оркестру - «Марш слов’янки», «Катюша», «Землянка». Поки гості, тамуючи подих і не соромлячись сліз, розглядали композиції, пробували солдатську кашу у медсанбаті, у виконанні хору хлопчиків та оркестру прозвучала пісня «Поклонимось великим тим рокам». 
 За славним українським звичаєм гостям вручено коровай і квіти. 
 У школі їх першими зустріли екскурсоводи кімнати історії села, 
 а трохи згодом – кімнати-музею «Пам'ять» - Штонда Ірина та Постолович Сашко (вони тут працюють з часу утворення кімнати – музею) були відзначені грамотами ветеранської організації.

Діти кожному з гостей вручили буклет «Ми свято шануємо пам'ять усіх, хто власним життям нашу юність зберіг». 

 А трохи згодом – гості та екскурсоводи пішли до площі Пам’яті, щоб вклонитися 255 клекотинцям, життєву стежину яких обірвала війна.

Зусилля колективу школи на чолі з директором Томчук С.С. спрямовані на те, щоб посіяти в юних душах пам'ять про минулу війну. 
 Адже на юні душі сьогодні падає лавина інформації , яку вони не встигають осягнути, засвоїти, пересіяти, перевірити. 
 Тут свою роль грає комп’ютер і Інтернет. Але прогрес у науці і техніці, на жаль, іноді веде до регресу морального. 
 Тепер серед значної частини молоді панує культ насолоди і часто святині перетворюються на шоу, попсу і таке інше. 
 А як писав О. Гончар «Сьогодні діти – завтра народ і рівень цивілізованості держави визначається найперше моральністю людей, яку покликана виховати школа». 

 Клекотинська СЗШ І-ІІІ ст. 
 2007 р.